Рішення щодо відмови в позовних вимогах кредитора на суму 38 599,70 грн. про стягнення заборгованності в повному об’ємі

Рішення щодо відмови в позовних вимогах кредитора на суму 38 599,70 грн. про стягнення заборгованності в повному об'ємі

Справа № 182/1008/18

Провадження № 2/0182/531/2019

Р І Ш Е Н Н Я

Іменем України

12.03.2019 року м. Нікополь

Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді Тихомирова І.В.

при секретарі Рахуба О.Г.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Нікополі Дніпропетровської області в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Акціонерного товариства ОСОБА_1 «ПриватБанк» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором, –

встановив:

Публічне Акціонерне Товариство ОСОБА_1 «ПриватБанк» (далі ПАТ КБ «ПриватБанк»), звернулось до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Згідно з рішенням Єдиного акціонерного Банку від 21 травня 2018 року № 518 змінено найменування ПАТ КБ «ПриватБанк» на АТ КБ «ПриватБанк».

Свої вимоги позивач мотивує тим, що відповідно до Анкети-заяви № б/н від 20 листопада 2010 року ОСОБА_2 отримала від ПАТ КБ «ПриватБанк» кредит в сумі 12500,00 грн. у вигляді встановленого кредитного ліміту на картковий рахунок.

Відповідно до Умов та правил надання банківських послуг відповідач зобовязувалася належним чином прийняти, використовувати і повернути банку отримані кошти, а також здійснювати плату за кредит (встановлені проценти, комісії) у терміни, встановлені кредитним договором.

Взяті на себе зобовязання за кредитним договором, відносно своєчасного повернення суми отриманого кредиту та своєчасної сплати нарахованих за користування кредитом відсотків у встановленні кредитним договором терміни, відповідач не виконує, у звязку з чим у неї склалась заборгованість за кредитом.

Станом на 31 січня 2018 року заборгованість ОСОБА_2 перед Банком становить 38599 грн. 70 коп., яка складається з наступного:

– тіло кредиту 15924,70 грн.;

– нараховані відсотки за користування кредитом 9989,60 грн.;

– пеня 10371,13 грн.;

– штраф (фіксована частина) 500,00 грн.;

– штраф (процентна складова) 1814,24 грн.

Враховуючи те, що відповідач ОСОБА_2 протиправно, всупереч Умов надання банківських послуг, не повертає позивачу кредит, представник позивача просив суд задовольнити позов та стягнути з відповідача заборгованість за кредитним договором, а також судові витрати.

Відповідач ОСОБА_2 позовні вимоги не визнала та в своєму відзиві від 17 травня 2018 року (а.с.45-53) зазначила, що вважає позовні вимоги необґрунтованими та безпідставними, оскільки в анкеті-заяві від 20 листопада 2010 року не зазначений розмір кредиту, розмір процентів за користування кредитом, у зв’язку з чим, сторони фактично не досягли згоди щодо істотних умов договору, а тому договір не був укладений. Крім того, позивач не ознайомлював її з “Умовами та правилами надання банківських послуг”, “Тарифами банку” та вони не містять її підпису. За таких обставин, на думку відповідача, ці Умови носять односторонній характер та не можуть бути доказами в розумінні ЦПК України

До того ж вважає, що позивачем був пропущений строк позовної давності.

З урахуванням вищевикладеного, ОСОБА_2 просила суд відмовити позивачу в задоволенні їх позовних вимог в повному обсязі.

В своїй відповіді на відзив представник позивача зазначив, що відповідачем була підписана заява про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг. У даній заяві зазначено, що відповідач ознайомився та згодний з Умовами та Правилами надання банківських послуг, в тому числі з Умовами та правилами обслуговування по платіжним карткам. Підписавши заяву ОСОБА_1 та клієнт приєднуються і зобовязуються виконувати умови викладені в Умовах та Правилах надання банківських послуг, Тарифах банку. Тобто в даному випадку зміст кредитного договору зафіксовано в декількох документах: в заяві Позичальника, Умовах та правилах надання банківських послуг та Тарифах (а.с.73-85).

Згідно з ч.5 ст.279 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Оскільки відповідно до положень ЦПК України розгляд вказаної справи здійснювався судом за відсутності учасників справи, тому у відповідності до вимог ч. 2ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося.

Розглянувши позовну заяву, повно та всебічно з’ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що наявних у даній цивільній справі доказів достатньо для вирішення спору по суті.

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов’язків, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ч. 3 ст. 13 ЦПК України).

Під час розгляду даної справи, судом було забезпечено сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості(стаття 129 Конституції України).

У відповідності до ст. 526 ЦК України, зобов’язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а при відсутності таких умов і вимог – відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Ст. 629 ЦК України передбачено, що договір є обовязковим для виконання сторонами.

Судом встановлено, що 20 листопада 2010 року ОСОБА_2 на підставі Анкети-заяви про приєднання до Умов та Правил надання банківських послуг в ПриватБанку № б/н отримала кредит у вигляді встановленого ліміту на картковий рахунок зі сплатою відсотків за користування кредитними коштами у відповідності до Тарифів банку (а.с.10,11).

Договір був укладений у формі підписання ОСОБА_2 анкети-заяви про приєднання до Умов і правил надання банківських послуг, згідно змісту якої остання погодилася, що вказана заява разом із пам’яткою клієнта, Умовами і правилами надання банківських послуг, а також тарифами банку становлять між сторонами договір про надання банківських послуг.

Звертаючись до суду з цим позовом, ПАТ КБ «ПриватБанк» на підтвердження своїх позовних вимог надало суду анкету-заяву ОСОБА_2 про приєднання до Умов та правил надання банківських послуг ПАТ КБ «ПриватБанк» від 20 листопада 2010 року, в якій зазначено особисту інформацію відповідача, а саме: прізвище, ім’я по-батькові, серію та номер паспорта, сімейний стан, освіту, адресу проживання, адресу реєстрації, номери засобів зв’язку, інформацію про місце роботи тощо. Втім заява не містить відомостей про те, що вона не лише ознайомилася зі змістом, а й отримала ці умови та правила, з якими вона погодилася, про що має бути її підпис в цьому документі. За відсутності у сторони цих стандартних умов та правил банку, які є невід’ємною частиною договору, оскільки містять його істотні умови, які в анкеті-заяві не викладені, сторона не має можливості свідомо здійснити своє волевиявлення при укладенні договору та дотримуватися його умов, тобто визначити свою поведінку за цими правилами, що є необхідною умовою для вільного волевиявлення особи при укладенні правочину, передбаченого частиною третьою статті 203 ЦК України.

Серед іншого позивачем були надані Умови і правила надання банківських послуг, затверджені наказом від 06 березня 2010 року№ СП-2010-256, вірність яких оригіналу засвідчена печаткою банку.

Разом із цим, у справі, що розглядається, суд звертає увагу на те, що Умови та Правила надання банківських послуг, а також Тарифи, які позивач надає суду на обґрунтування своїх вимог не містить підпису відповідача (а.с. 12-26,95-118). У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували, що саме з даними Умовами та Тарифами була ознайомлена відповідач, підписуючи анкету-заяву, а також те, що Умови містили відповідальність при порушенні договірних зобовязань, або в подальшому такі Умови, зокрема щодо відповідальності за порушення зобовязання, не змінювались. У заяві позичальника також відсутні дані про те, з якими саме Умовами був ознайомлений такий учасник справи.

Верховний Суд України у справі № 6-2320цс16 від 22 березня 2017 року висловив правову позицію з приводу того, що за частинами першою, другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ч. 1 ст. 626, ч. 1 ст. 628 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Виходячи з правового аналізу вказаних норм, Умови та Правила надання банківських послуг, а також Тарифи банку не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами кредитного договору, якщо такі Умови не містять підпису позичальника; не встановлено наявність належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що саме ці Умови розумів позичальник, підписуючи заяву.

При цьому, відсутність позову про визнання кредитного договору недійсним як оспорюваного правочину не може бути перешкодою для неврахування інтересів позичальника при вирішенні справи за позовом банку до позичальника про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Аналогічну за своїм змістом правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 14 лютого 2018 року (справа № 578/132/16-ц, провадження № 61-3836св18), у постанові від 08 травня 2018 року (справа № 315/353/17, провадження № 61-394св17).

Крім того, позивач в своїй позовній заяві зазначає, що ОСОБА_1 надав відповідачу кредит у розмірі 12500,00 грн. у вигляді встановлено ліміту на картковий рахунок, в той же час, позивач заявляє вимоги про стягнення заборгованість за кредитом у розмірі 15924,70 грн.на який нараховувалися й інші платежі: відсотки, пеня, штрафи.

Таким чином, належних та допустимих доказів на підтвердження фактуукладення між сторонами договору на отримання кредиту у вигляді кредитного ліміту на платіжну картку у розмірі 12500, 00 грн. позивачем суду надано не було.

В своїй відповіді на відзив представник позивача посилається на те, що відповідно до п. 1.1.3.2.3 Умов та правил надання банківських послуг ОСОБА_1 має право змінювати Тариф, а також інші умови обслуговування рахунків. Право зміни розміру на даного на платіжну картку кредиту (кредитного ліміту) ОСОБА_1 залишає за собою в однобічному порядку за власним рішенням Банку та без попереднього повідомлення клієнта.

Проте з такими доводами представника позивача погодитися не можна з наступних підстав.

Положення пунктів 22, 23 ст. 1 ст. 11 Закону України “Про захист прав споживачів”з подальшими змінами у взаємозв’язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції Українитреба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Верховний Суд України у постанові від 16 листопада 2016 року по справі№ 6-1746цс16 вказав, що відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168 (які діяли на момент виникнення спірних правовідносин),банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь(ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку(прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

За положеннями абзацу 3 частини 4 статті 11 Закону України “Про захист прав споживачів”кредитодавцю забороняється встановлювати в договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною.

Згідно із цим Законом послуга – це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб; споживчий кредит – це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції (пункти 17 і 23 статті 1).

Отже,послугою з надання споживчого кредиту є діяльність банку або іншої фінансової установи з передачі споживачу коштів на придбання продукції для його особистих потреб, а тому встановлення кредитором будь-яких зборів, відсотків, комісій, платежів за інші дії, ніж надання коштів на придбання продукції, є незаконним, а такі умови споживчого кредиту є нікчемними і не потребують визнання недійсними.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом України у постановівід 06 вересня 2017 року по справі № 6-2071цс16.

На думку суду, наданий позивачем розрахунок заборгованості (а.с.7,8) не є належним доказом з огляду на вимоги ч.1 ст. 77 ЦПК України, оскільки фактично є аналітичним документом банку, складеним в односторонньому порядку, що не був погоджений з відповідачем, тому не є безспірним доказом існування між сторонами договірних відносин та розміру боргу. Крім того, він не містить інформації щодо умов договору та обставин його виконання, не містить інформації про розмір встановленого позивачем кредитного ліміту, так як здійснений за період з 01 березня 2016 року по 31 січня 2018 року, тоді як договір укладено 20 листопада 2010 року.

Також не є належним доказом надана банком суду виписка по особовому рахунку ОСОБА_2 (а.с.87-91), оскільки у виписці зазначені відомості щодо декількох карткових рахунків користувачем яких є відповідач. Дані обставини позбавляють суд можливості визначити, який саме картковий рахунок є предметом спору, що виник.

Надана позивачем в якості доказу Анкета-заява № б/н від 20 листопада 2010 року не містить відомостей про номер картки, що була видана відповідачу та на яку був встановлений кредитний ліміт.

Відповідно до ч. 1,6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

В той же час доказів, які б спростовували доводи відповідача та доводили заперечення позивача, останнім суду не надано.

У спорі, пов’язаному із стягненням заборгованості за кредитним договором підлягають встановленню обставини, як наявності між сторонами договірних правовідносин, так і невиконання позичальником взятих на себе зобов’язань.

Отже,позивачналежними та допустимими доказами мав, перш за все, довести факт укладення кредитного договору б/н від 20 листопада 2010 року між ПАТ «ПриватБанк»» та ОСОБА_2, наявність у останньої невиконаних зобов’язань за таким договором, і лише після доведення факту порушення його прав, вимагати усунень цих порушень від винної особи.

Таким чином, суд приходить висновку, що АТ “ПриватБанк” розпорядилося своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Виходячи з викладеного, надавши належну оцінку представленим у справі доказам у їх сукупності, суд дійшов висновку про безпідставність і недоведеність позову, а тому вважає за необхідним відмовити АТ “ПриватБанк” у задоволенні позову до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст. 12,13,18,62,64,76,81,89,95,141,263-265,268 ЦПК, 6,11,526, 626,628,629,634,638,639 ЦК України, суд

вирішив:

Відмовити Акціонерному товариству ОСОБА_1 «ПриватБанк» в задоволенні позову до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

На рішення може бути подана апеляційна скарга безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Згідно підпункту15.5 Перехідних положень ЦПК України, в редакції Закону України № 2147-VIII від 03.10.2017 року, який набув чинності 15 грудня 2017 року, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повний текст рішення складено 12 березня 2019 року.

Суддя: ОСОБА_3